Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: потуги (список заголовков)
21:45 

vol176. О Боге

21 декабря 2013
Мне было 17, я был счастлив, холост и беден,
Я постился, не пропускал ни одну из недельных молебен.
Я не крал, не ругался с мамой, редко пил водку,
Не искал приключений, не рвал в спорах глотку.
Все что было - земля, моя мать, что уже умирала,
И сестра. А вот ей было мира, видимо, мало.
Она только цвести начинала, но было видать,
Что хотя б красоту всего мира смогла подарить ей мать.
Ибо больше ей нечего было дарить.
А сестра, конечно, умела ее и за этот подарок любить.
"Я хочу балериной быть, танцевать, с каждым днем
На большой и красивой сцене все больше перед Царем.
Я хочу покорить его сердце, сказать
Жестом танца то, что словами не передать."
Ей мечталось об этом каждую ночь.
И во сне снились па, пируэты, батманы и проч.
Ей хотелось попробовать все. Однажды
Захотела она испытать чувство алкоголической жажды.
Я, как истинный брат, разрешил только так, чтоб тихо,
Чтобы мама не знала, чтоб никто ничего не слышал.
И чуть-чуть. И со мной, чтобы был контроль.
Я как-то увлекся, и ее увлек за собой.
А наутро проснулся - заплакал и тихо ушел:
Сестра рядом со мной нагим тоже спала голышом
Вся во рвоте и кое-где в белых мазках.
Я собрался и вышел. Я был в шортах и синих носках.
Через месяц-другой я вернулся, я был не похож
Ни на себя, ни на любую из местных рож,
Ни пьяных, ни трезвых, ни собак, ни других зверей.
Я был страшнее змея, но и бабочки был слабей.
Я смотрел сквозь стекло в опустевший мой бывший дом.
Мать ушла пару дней назад - еще вещи ее были в нем.
Я ночами сидел и смотрел, кто зайдет в мой склеп,
Но сестра, будто, тоже ушла за матерью вслед.
Я нашел ее только через неделю почти -
Она за селом кричала от боли и ярости.
Била себя в живот, что надулся, как маленький шар,
И кричала, кричала, кричала... Я весь дрожал.
Я хотел подойти, но не в силах был сделать и шаг.
Я не брат ей больше. Не брат. Я - враг.

Я ушел и скитался по свету без счета дней.
У кого-то нашел траву, у кого-то - ночлег, притворившись, что гей.
Но я каждую ночь во снах видел лишь балерин,
На одно лицо всех. Просто так, без сцен, комнат, равнин.
Они прыгали, грацией глас заменив,
Я глотал слезы боли, обпекая места, где загнил.
Но однажды в то место, где я ночевал -
То был город, чье названье я даже не знал, -
Приезжал с концертом балет, что затем ехал к Царю
Демонстрировать нежность, величие и уникальность свою.
Я пошел - что терять мне теперь? -
Посмотреть на мечту, что стучалась не в нашу дверь.
Безразличием алкогольным обдавая зал,
Я, простите за мой французский, сидел и втыкал.
Но тогда - это был только миг - я узнал
Средь девчонок на сцене одну, что когда-то видал.
Утром - в кухне, а вечером - на крыльце:
Танцевала и прыгала, правда, как будто в яйце -
Неуклюжа была, но юна и красива так,
Что все звезды казались скинутыми в грязный мусорный бак.
Конец выступления я ждал, как пришествия святого огня,
Хоть уже толпа верующих в Бога давно была без меня.
Между каретами, куда садили принцесс,
И выходом со "сцены" не было много мест,
Чтоб уместиться толпе из восьми-девяти друзей.
Но места хватило, чтоб узнать облик "той самой, моей".
К сожалению, больше моей она не была.
Но ее красота затмить все мои мысли и боли могла.
Она словно сияла, идя с пером в голове,
Где мальчишки босые гоняют по утренней мокрой траве.
И любой бы подумал: "Спасибо Богу,
Что не дал ей пропасть, что послал ей счастья так много,
Как ей бы хватило", но только не я.
Я не верил в него, как давно уж не верил в себя.
"Ты должна была сдохнуть на камне у старой плиты,
Где схоронена та, что вынесла в этот свет такого, как я, и такую, как ты.
Ты брюхатой была от нечистого пьяного акта,
Ты курила траву и ходила со всеми за хаты,
Чтоб добыть себе в рот что-нибудь, кроме части мужчин.
А теперь ты - принцесса, идешь к царю один-на-один?
Не бывает, не может, я - враг, а не брат. Так давно
Говорил я себе, так теперь у нас заведено."
- Ты искала меня? - Я схватил ее и потащил
За ту сцену, где только что сладила щи.
- Ты искала меня? - Я зажал сестре рот рукой,
Но она не кричала - молчала, пока я говорил сам с собой.
- Ты сегодня на сцене танцевала, как ангел с небесной трубой,
Красивее тебя нет ни на этой планете, ни на любой другой.
Ты сильна и умела, раз столько смогла забыть
И простить того, кого когда-то умела любить.
Нет, не плачь, я хочу, чтобы этот момент, ну, послушай,
Был одним из счастливейших в жизни твоей. Свет потушен.
Уезжаешь сейчас. - Я достал нож. - Итак.
Я не брат твой. Не брат. Я - враг.

Я стою на краю эшафота и кричу все толпе.
То, что долгие годы старело во мне. На тропе
Не играются дети, не бегают в мокрой росе.
Может, потому что утро, а, может, я - причина затишья для всех.
- Замолчите, проклятые! Не называйте это дурацкое имя!
Его нет! Не поможет ни вам, ни мне, ни тогда, ни отныне. -
Я последний свой вздох сделал, падая на метр вниз,
И исполнил шепотом свой последний каприз.
- Почему, почему он кричит так, что Бога нет?
- Ибо Бог умер, когда мне было 17 лет.
_______________________________________________________

Вдохновение пришло отсюда:
Я встретился с Богом впервые в штате Висконсин, в начале осени,
Он много смеялся, курил, говорил, что Его, дескать, тоже бросили,
Говорил, не волнуйся, прорвемся, где наша не пропадала,
Я запомнил тогда глаза Его, цвета горечи и сандала.

Потом Он исчез - я не слышал о Нем года три, поменял два дома,
В третьем как-то подзадержался - авария, месяц глубокой комы,
Он появился в моей палате, как должное, принес цветы,
Ты, говорил, не умрешь в этот раз. Не ты.

После мы вместе пробыли шестнадцать месяцев, исколесили полмира,
Он говорил без умолку, рвал газеты, ругался, что люди творят кумира
Из каждого. Потом подолгу молчал, смолил за одной одну,
И, кажется, медленно шел ко дну.

Как-то расстались бездарно, Он вышел за сигаретами, а я - в Мадрид,
Тогда мне хотелось спрятаться, забыть, наконец, что и где у меня болит,
Там и пересеклись в предпоследний раз, я сразу Его узнал
Он был...Ну, Он был Богом. Где были мои глаза?

Такой получился расклад - Он стоит, прячет улыбку свою в ладонь,
Говорит "Мы давно не виделись, здравствуй, мой друг". Создает огонь
И прикуривает - как будто мы снова идем слушать новый рок,
Как будто и не было ничего. Будто бы Он - не Бог.

А я молчу, как последний дурак, сигарету изжевываю, покрываюсь потом,
Что мне сказать Ему, что бы не вышло вычурно, не лебезить, проявить заботу,
"Здравствуй"-, мой голос срывается. Он хохочет, берет меня за плечо,
И через месяц уходит, прощаясь - "Увидимся мы еще".

Больше не виделись. Я не молюсь, не соблюдаю пост, не посещаю храм,
Я в Его честь курю, слушаю старый джаз, пью коньяк, хожу по Его следам,
И не тоскую совсем. Мне говорят, что сошел с ума, что совсем чудак -
Но Он мне сказал - мы встретимся. Будет так.

@темы: потуги

21:18 

vol174. День-сирень

24 ноября 2013
меня ломали метели и вьюги,
меня морозил осенний туман,
и мокли ноги, грузила разлука,
и вновь без денег дырявый карман.
но я упорно шагал к своей цели,
минуя грусти минуты и слез.
и, пока кровь циркулирует в теле,
я добиваюсь в реальности грез.
_______________________________________________________
и теперь что-то маниакальное.
по полю скачут динозавры,
единорог блюет в углу
ни чем-нибудь, а мотыльками,
они взлетают и летят.
а моя грусть - это кентавры,
они на толстую иглу
нашпигивают даже камень,
а мне так жаль всех жеребят.
тогда меня тоска, как лавры,
закружит в слезивую мглу,
а я в борьбе с депресс-штыками
кидаю в них же голубят.
но верю я, что и сквозь мавры,
сквозь кровь, что схожа на свеклу,
я настроение руками
души своей несу не в ад,
а в рай

@темы: потуги

00:45 

vol172. Моє місто

16 апреля 2013
День і ніч, сьогодні вже весна, а вчора була зима. Ще трішечки холодно, але вже доволі тепло в душі. З усіх рослин цвіте лише абрикоса та чистотіл. Інші лише випускають пуп'янки під дзенькіт машин. Гуркіт залізних кул, шипованої та голенької резини, поряд з розквітаючим світлом природи - гармонія нашого всесвіту.
Люблю гуркіт перших машин, вони будять мене своїм ексцентричним тьохканням, ті кузовомаючі солов'ї. Зачекайте, підійму руку, відкрию обличчя для сонця, сівши біля вікна. Зачекайте, моя зупинка, пробираюсь крізь людське коріння, що міцно вросло в цю землю. Здається, столітній дуб викорчувати легше з землі, аніж людину.
Бі-бі-бі, пішоходи-люди, повітроходи-аромати, ходять по своїх стежках, залетають у людські носові печерки й в'ють там асоціативні гнізда. Абрикосин дім схожий на безсумнівне кохання, ніжність і тендерні маленькі квіточки навколо хати без стріхи. Без стріхи, бо зносить.
Дивись, як падають зорі, що їх дістають крани. Вони спускають їх у резервуари, щоб помити небо вдень і вночі знов покласти їх на небо. Зачекайте, я ще не встигла зробити все, що хотіла. Залиште ще трохи часу! Але навіть ті крани не хочуть працювати більше норми - нічого не платять. Залиши мені у вікні своє фото, зірко, а потім відправляйся на поїзді до Ямайки. Там, кажуть, зовсім тепло і без газів.
Пш-пш-пш, резина-пісок, в очі, в очі пил, чи то людського гамору, чи то придорожнього пилу. Дякуючи прогресу, є окуляри, які я впевнено ламаю. Ламаю, ламаю, ламаю, щоб своїми внесками за нові окулярчики покупати товстопузику нову бі-бі. Зачекайте, я ще не закінчила. Зачекайте, я перейду на тротуар. Велика-велика дорога, навколо зелень, зелень і багно. Цвіт, цвіт і труп голуба. Я перейду, перейду.
Зачекайте тільки трошечки. І давайте знову гул вранішніх машин і співи п'янких голосистих птиць. П'янких птиць. Летимо горілиць.

@музыка: MARIAgroup - Місто

@настроение: минають години, 4 хвилини, лише 4 хвилини до початку зими

@темы: потуги

23:35 

ЛИСТ ДО

У сум’ятті сумирного атому,
У снах горлиць, у гладі пруду
Я тебе, любий, вічно кохатиму,
За тобою усюди піду.

Привіт, коханий. Цей лист ніколи не буде відправлений, так і залишиться на папері, але тобі він і не потрібен. Ти й так знаєш все, що я б хотіла тобі сказати. Ти й так відчуваєш все, що я могла б тобі дати. Ти й так розумієш все, про що я б могла подумати.
Я хочу лише сказати тобі «дякую» і поцілувати тебе кудись у незвичайне місце – у вухо чи лікоть. Я хочу подивитись у твої очі й зрозуміти, що ти – той самий хлопець, яким я знала тебе кілька років тому. Веселий і бунтівний, що ніколи не підкориться закону й чиїмось думкам, коли з самого початку відмовлявся це робити. Ми мріємо, що житимемо під відкритим небом у полі, тому що там є ромашки, які мені так подобаються. Але я знаю, що ти й там будеш незгоден із природою за те, що ромашки є лише влітку, а немає взимку. Тоді ти принесеш мені голову сніговика. І я сміятимусь саме тим сміхом, який тобі чи то подобається, чи то не подобається.
Не кажи мені про те, що кохаєш мене. Мені вистачить тих нічних розмов, цілодобових відвертостей і твоєї відданості. Можеш не дарувати мені квітів, тому ще вони мені ще обриднуть, поки ми житимемо посеред поля. Не плати за мене в кафе, бо жінка ж незалежна, а Ісус не єврей. І досить вже зі мною сперечатися на ці теми. І ми не будемо купляти другу ковдру, навіть якщо ти кожну зимню ніч будеш закутуватись в неї, як Гусінь з «Аліси в країні чудес». Тому що я тобі уві сні розкажу все, що я про тебе думаю.
Скажи мені «дякую» просто за те, що сьогодні гарний настрій. Посміхнись, коли зранку розбуджу тебе замість будильника. Поцілуй, коли я найменше цього чекаю. І просто клади трубку останнім.
І для щастя, справді, більше нічого не потрібно. Тому до досить лише того, що ти є поряд зі мною, а я – поряд з тобою. І навіть взимку крізь сніг проб’ються ромашки, а сніговики не танутимуть весь рік. І поле колоситиметься житом і польова русалка буде заздрити мені й тобі. І всі польові й лісові чудиська позбігаються, щоб подивитись – що воно таке – те людське кохання.
Кажуть, що кохати по-справжньому – це дар, який приходить не до кожного. Як мистецтво малювати до Ван Гога чи мистецтво писати музику до Шопена, чи мистецтво торкати людські души до Шевченка. Та ось парадокс – до нас, звичайних, зійшло те, що, можливо, було призначено Періс Хілтон і Білу Клінтону. Але я Т.Р., а ти Р.Т. І ми будемо разом доти, доки те поле, твоє і моє, влада не вирішить віддати під нові житлові будинки. А вона навряд чи вирішить. Тому що хліборобська доля України, спіючи разом із пшеницею, захистить себе від такої долі. Адже в неї будеш ти й буду я. Ти не любиш, коли я так кажу, але… адже в неї будемо ми.
Докладаю до цього листа своє серце.
Мій найулюбленіший хлопчик.

@музыка: Sasha Grey - Invisible

@настроение: <3

@темы: потуги

01:42 

vol167. Колір

По шумному місту, черезе великі калюжі з зеленими обличчями, під сірим небом, в розірваному плащі бігла. Не оглядаючись, бігла. Зцепеніле обличчя з великою душею в очах, з великою діркою в голові. Вітер на опір видуває візерунки. Антураж змінюється, наскрізна дірка все ширше, а кольори яскравіше. Червоний зміюється на фуксію, а зелений - на смарагдовий. Думки розсипаються, кришаться на чужі голови, та біг не зупиняється. Босими ногами крізь холод і мряку, бездумний пасажир трамваю "Земля" виривається вперед, вкриваючи все місто тканиною яскравого диму, розчиняє інших пасажирів, але розширюючи дірку в голові. Соціальна пуля не залишає вибору - чи ділись думками й вмри, чи закрийся на замок, візьми парасолю й живи. Сірі-сірі, як небо, люди під паасольками, меншали й меншали. Зелене пальто по одній вулиці змінювало барви міста. Озирнувшись навколо, бігла. Один провулок, інший, колір вище, серце ледве горить. Закриває його пальто, та червоне світло пробивається навколо. Не має зупинитись, хопається за ліхтар. Синє сонце. Жовте сонце. Останні краплі кольорового диму. Рідка краплина з дірки котиться до очей, а звідти - додолу. Барви рвуться в небо, малюючи на ньому диво. Сонце. Друге. Третє. Неможливо розпізнати справжнє сонце. Останній погляд ясно-синіх очей. Останній шелест білокурого волосся. Останній видих ніжно-маленьких губ. Стускніла.
По пустому місту, через прозорі калюжі, по смарагдовій кальці, котилось. Останнє хвилювання, останній потяг. І блек-людина, велика людина, з великим чорним зонтом складає смарагди до кишень, вдихає повітря та спльовує останні краплини кольору.
Збільшуються сірі люди з парасольками. Шумне чорне місто. Сіре пусте небо. Й та, що щойно бігла - спрасована, знищена, з діркою в голові. В руці гільза, в іншій - ліхтар.

@темы: потуги, українське

01:49 

vol161. Ниочем

16 декабля 2012
Именно декабля, друзья мои.
Хотелось бы, прежде всего, подумать о том, о чем думается всегда - ниочем. Это прекасное мироощущение, не взирая на все преграды и потуги мозга думать о чем-либо, всегда побеждает и овладевает мозгом каждого человека. Думая обо всем, одновременно думаешь ниочем. И даже размусоливая одну тему, все равно выходит ниочем. Получается, главная тема нашего существования - это размышления об одном и том же.
Это нас объединяет, друзья, так давайте же не будем глупить и отличаться! Почему бы нам всем просто не думать ниочем? И тогда каждый поймет соседа по маршрутке и бомжа из соседнего подъезда, мажора с Рублевки и пьющую мать. Я не говорю, что вы поймете, почему этот бомж не моется, а мужчина, сидящий рядом, не займется спортом, чтобы хоть вмещаться на одно сиденье, нет. Просто знать, что кто-то именно сейчас думает о том же, о чем и вы - это приятно и сплочает.
Конечно, если вы думаете об убийстве, или когда вздрочнуть на девушку, то было бы не очень классно ощутить, что потный жирдяй за соседним столом общепита думает о том же. И есть перехочется, и жить после такого.
Недальновидностью будет думать, что это читают лишь худосочные ребята и очень классные качки, так что скажу вам по секрету, что думая ниочем можно избежать любых столкновений интересов и внешних конфликтов. Тот же расизм. Представьте, что вы с нергом думаете об одном и том же. Вы прекрасно можете об этом помолчать, посмотреть и даже потанцевать, если вы "пьяны и идите домой". И сразу мир покажется проще.
Так вот, к чему это я веду, дорогие. Не бойтесь думать о том же, о чем и все. Не цурайтесь мыслей ниочем, ведь это главная составляющая нашего существования, как мыслящих организмов на этой планете. И пусть хипстеры возьмут себе это за новый пункт в их "Радужный Новый Завет", а убийцы к картинам насилия в своей фантазии добавят пару минут для общей мысли.
Тяжело жить там, где все думают о своем, но мы привыкли. И почему бы не сделать жизнь немного проще и радостнее?
Ниочем. Употребляйте везде и всегда. Не имеет побочных действий.
Ниочем. И весь мир на одной волне. ;)

@темы: реклама, потуги

00:54 

vol159. Всегда любить

8 декабря 20к2
И прикоснувшись в сотый раз
К молчащей телефонной трубке,
Хоть было больно, резко, грубо
В тот самый твой "последний" час.
Но это чувствище, когда
Тебе не нужен факт и повод,
А только кислородный голод
Тебя терзает иногда,
Волков вокруг не слышен вой,
А только легкость, гласность, счастье.
И жизнь все требует отдать ей,
А ты киваешь головой.
И на лице твоем улыбка,
И пальцы, с трепетом огня,
Как ты тогда, давно, меня,
Бегут по телефону шибко.
В замерзших пальцах посиневших
Еще бежит живая кровь.
Что называется любовь?
Не верность глаз, давно просевших?
Не голубые с синевою
Мешочки под глазами днем,
Что ночью ж, схожие с огнем,
Горят соленою водою?
Что называется любовь?
Всепоглощающая мука
И бесконечная разлука,
Ведущая к могиле вновь?
Но плюй на все слова, что будут
Настаивать, чтоб не любить.
Ведь даже с знаменем "убить",
Бывает, так приходит чудо.

@темы: потуги

00:22 

vol158. Таке не забувається

6 декабря 2012
Мені здається, що чогось не вистачає. Чи то маленької частки душі, чи то звичайного телефонного call'у, чи то морозива. Знову не можу втриматись. Чому не можна відноситись до печива так само, як і до людей? Бути такою ж гордою. Воно не лізе до мене в рота, так чого я буду його брати? Шкода, що так тільки з людьми. Мені здається, що я зовсім відкрита людина. Мене можна читати, як книгу. Це ж видно, як божий день, коли в мене немає настрою, чи коли я немовби ображена, чи коли я щаслива. Я навіть не можу втримати посмішку, коли думаю про щось гарне або тепле для мене!
Але деякі вважають, що я черства, як торішній хліб. Цікаво, коли хліб висихає, якщо він буде лежати цілий рік - чи зменшиться він ще? Чи буде там ще вода, яку можна випарувати? Тож чомусь дехто вважає, що мені завжди все одно. Чи я даю привід так думати? Чи я справді схожа на той самий торішній хліб? Може, вже просто вичерпала свої смакові якості, але я ще жива. В мені ще є трохи води. Та й не трохи. То тільки кора, але всередині я мяка та свіжа. Та нехай думають так, як вважають за потрібне.
Я просто згадаю, як летіла до неба і розкидала по карманах лахміття сизих хмар, як куталася в промені сонця і перетворювалась на посмішку. Таке не забувається. Забуваються скандали та сварки, а таке - ні.
Коли ранок починався з трьох заветних слів, коли день закінчувався теплом навіть тоді, коли до цього увесь день йшов дощ, чи таке можна забути? Чи це можна чимось перекреслити? Можна перекреслити лише те, що просто було беземоційними буквами на екрані, що не викликало емоцій. Але це теж не забувається. Не забувається той момент, коли розумієш, що все скінчилось або ж зовсім не починалось. Не забувається те почуття, коли твої листи їз щирими признаннями повертаються до тебе з поміткою "не прочитано". Таке теж не забувається. Затирається, припорошується пилюкою, закидається, приховується, але ніколи не забувається.
І цікаво, що колись ти дістаєш ці листи і, здавалось би, вже повинен просто перечитувати і згадувати минуле, а ти відчуваєш те ж саме, що відчував тоді. Тільки розумієш, що тобі це не потрібно, тому що більше воно нікому не потрібно. Адже кому потрібен лисий та тощий баран? Так, колись з нього була відмінна шерстина, але тепер - це просто лиса маленька звіринка.
І таке все одно не забувається. І хочеться повторювати це знову і знову, і, водночас, не хочеться. Бо та шерстина з лисого баранчика, хоч і була відмінною, але швидко зносилась, або ж її було мало, або ж вона не окупила себе. Так багато різних варіантів, і лише один висновок.
Коли не хочеться йти далі, а лише повернулися назад. Коли не хочеться сувати листи подалі, а хочеться наново й наново перечитувати. Коли не хочеться забувати, хоча немає сил памятати. Але немає й змоги забути.
І все одно, повторюючи собі одне й те саме, налагоджуючи себе на вірну хвилю, намагаючись не думати ні про що, від листів не втечеш. Вони, як недоїдена манка за маленькою дитиною, будуть ходити за тобою по пятах.
Простіше забути, звичайно. Відпустити, як кажуть. Згадувати лише гарне. Хоча там все було гарне. Та що б там не казали, як не намагайся, таке не забувається.

@темы: потуги

23:30 

vol157. Радість

5 грудня 2012
Я відчуваю, що мрія вже близько,
"Що скоро весна і не буде так слизько".
Ще декілька кроків, ще кілька книжок,
З десяток дієт,стільки ж раз на ріжок.
Не здамся, не кину, як там не було б!
Я вірю, що світле вже майже прийшло.
Вже близько з тунелю той вихід крихкий,
Про нього легенди ідуть напостій.
Простягнуті руки, відкрита душа
І розум, - це й треба для дзвону в ушах.
Від щастя, від сміху, різниці нема.
Вже скоро, вже близько, ще трохи б ума...
Хоч я не поет, та і рима не та,
Та в прозі не вміститься радість ота.
Я знаю, я вірю, я бачу в роках
Те щастя, що майже у мене в руках.

@настроение: мрія близько :)

@темы: потуги

21:19 

vol156. Про наболіле

4 декабря 2012
Ревти, мов Дніпр, широкий та могутній,
Як Халк, зривати ніжності з обличчя.
Вже досить з мене вити струни лютні
І нерви забирати за сторіччя.
Шалено, мов голодна дика львиця,
Накинутись на всіх, хто скаже "Проти".
Мені б велику, без дінця криницю,
Кидати б в неї всіх вас, ідіоти.
Коли повчать - так майстрів, хоч шикуйся!
Коли ж допомогти - так мертва тиша.
І навіть ті лиш кинуть "Сам рятуйся!",
Кого у серця довелось залишить.
Та де ж важ мозок, де ж та совість ваша,
Що їй мене цькуєте, мов спагеті?
Із ваших ротів лізе тільки каша,
Я не люблю її, - я поки на дієті.

@темы: потуги

i want to make attemp u :D

главная